Кобеляцька територіальна громада

На подорож до регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський» мене надихнула публікація на сайті Громадської організації «Україна Інкогніта» (мандрівники часто черпають там натхнення для нових подорожей). Власне вразив не сам текст допису, а фотоматеріали до нього. Така краса варта того, щоб побачити її наживо!

Почав готуватися до поїздки. Телефоном зв’язався з Наталією Олексіївною Смоляр – заступницею директора парку з наукової роботи, людиною, залюбленою в свою справу, яка безліч разів водила парком екскурсії. Поради Наталії Олексіївни мені треба було слухати уважніше, я не раз думав про це під час подорожі (телефонний зв’язок на території заповідної території вкрай поганий, а місцями – зовсім відсутній, тож уточнити або перепитати щось уже не було можливості).

Із маршрутки «Кобеляки – Світлогірське» я мав би вийти в районі мосту, перекинутого через Ворсклу, і метрах в 300–400-х натрапити на адміністративно-науковий центр парку (візит-центр). Натомість я необачно понадіявся на обізнаність водія. А він про це нічого не чув. Зупинив на повороті до села Лучки і побажав мені щасливої дороги. Було близько 7-ї ранку. Спитати, як дістатися до бази чи до Зміїної гори, звідки відкриваються чудові краєвиди, заради яких я сюди їхав, можна було хіба що в жителів Лучок.

Розуміючи, що даю добрячий ґак, іду в напрямку села. Спасибі, один хлопець мене трохи підвіз. Дідусь із ароматною самокруткою в роті був першим, кого я зустрів у Лучках. Він докладно розповів мені, як іти на Зміїну гору.

– Хвилин 45 тобі мантулить – підсумував свою оповідь мій співрозмовник.

І я «помантулив». Спочатку все було добре, допоки не дійшов до зарослого урвища, з висоти якого ген-ген виднілася Ворскла. Треба було йти понад ним. Втім, іти – надто слабке дієслово по відношенню до цієї місцевості. Стежка десь загубилася, кілька десятків метрів я продирався крізь хащі, ламаючи сухе гілля. Зрештою мусив визнати свою поразку і шукати (допоки повністю не обідрався) іншої дороги. Я натрапляв на різні стежини, але після недовгої радості, пересвідчувався, що вони нікуди не ведуть. Так уздовж поля дістався я на інший край Лучок.

Вислухавши розповідь про мої поневіряння і бачачи мою безпорадність, хлопець, що порався біля трактора, весело підморгнувши, запропонував мені під’їхати з ним.

– Правильною стежкою Ви йшли, але, якщо там такі джунглі (так він назвав ті непролазні хащі) – нічого не поробиш…

Їдемо на тракторі! Давно ви, мої читачі-містяни, на сталевому коні каталися? Я – вперше! Захват просто переповнює мене! Внизу за вікнами, підскакуючи, біжать дерева і розорані поля. Тепліє на душі від доброти людської!

Зупиняємося. До бази залишилося близько кілометра. Хлопець пояснив, як іти далі. Та й тут я примудрився заблукати – не склалося в цей день із орієнтуванням на місцевості! Глибокі байраки, вкриті мохом повалені дерева, кущі шипшини з гострим гіллям перегороджували шлях і щосили старалися перемогти моє бажання просуватися далі. Вперто не хотілося ще раз бути переможеним – продовжував путь навмання… Раптом попереду крізь звичну стіну дерев проглянула небесна синь. Прискорюю крок і опиняюсь над порослою кручею, звідки відкривається вид, від якого перехоплює подих – поміж луками гордо несе свої води Ворскла.

Просуваюся вздовж яру, милуючись дивовижною красою. Коли йти складно, заходжу вглиб лісу. Несподівано натрапляю на стежку, яка виводить мене на Зміїну гору.

Звідси і справді постає велична панорама! Внизу Ворскла і порослі повитими жовтизною ранньої осені деревами острови на ній, праворуч – Кам’янське водосховище. Пригадалася сумна історія про те, як воно виникло: на його місці були села, йшло собі неквапне життя з повсякденними клопотами, радощами й негараздами. Обірвалося воно в 1964-му. Мешканців сіл відселили, а місцевість із хатами, садами, городами, цвинтарями вкрила гладь Дніпродзержинського водосховища (тоді воно так називалося). Нинішні Лучки теж засновані в той час, сюди переселяли мешканців затоплених сіл, одне з яких теж, до речі, звалося Лучки (в пам’ять про нього, мабуть, і пойменували)...

Спогад про ці події порівняно недалекого минулого викликає на душі щемливе почуття, що трохи притлумлює захват від навколишніх краєвидів. Та все ж не можеш відірватися від споглядання! Весело мерехтять на воді сонячні відблиски, неспішно пливуть поодинокі човни, шапки дерев піднімаються над бурою травою і очеретом, їх овіває легкий вітерець. Панує тиша, яка зрідка переривається пташиними суперечками...

Втім, слова і знімки в усій повноті не передають цю атмосферу, відчути її можна тільки тут.

Бажаючим же завітати до регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський» для того, щоб краще розпізнати його місцевості, безпечніше пройтися його стежками та більше побачити й почути раджу сконтактовуватись із його адміністрацією.

Костянтин Буркут,

вчений секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук України,

кандидат філологічних наук