Кобеляцька територіальна громада

Сум, біль і невимовна туга огорнули 18 червня село Придніпрянське та всю Кобеляцьку громаду. Цього дня громада схилила голови в скорботному мовчанні, прощаючись із Героєм — мужнім захисником, вірним сином України, справжнім патріотом — Тарасом Олексійовичем Кушнір.

Зустрічали з глибокою повагою — з квітами, сльозами на очах, тремтячими руками та вдячністю в серці. Мешканці виходили на вулицю для вираження пошани до воїна, який віддав своє життя заради інших. Тараса проводжали з молитвою та сумом у серці — родина, побратими, односельці, друзі та представники громади. Лунали заклики «Герої не вмирають».

Священнослужителі звершили чин поховання, а слова прощання врізалися у серце кожного присутнього. Плакали всі, адже це спільний біль. Біль непоправний.

«Схиляємо голови перед мужністю й самопожертвою Тараса. Його ім’я золотими літерами вписане в історію боротьби за незалежність України. Саме завдяки таким, як він, ми маємо шанс на вільне життя» - самі ці слова лунали на церемонії прощання.

Побратими згадували бойові будні, складні ротації, моменти, коли Тарас завжди був першим — і на передовій, і в підтримці. Вони розповідали, як, ризикуючи власним життям, три доби намагалися забрати його тіло з поля бою, щоб віддати останню шану, як справжньому Герою.

Побратими привезли з собою номерний знак до автомобіля, на якому Тарас здійснив 226 виїздів. Це — мовчазний свідок його відваги та вірності.

Лунали слова скорботи й обіцянки помсти — не злі, а виважені, крізь сльози й стислу мужність. Побратими говорили коротко, але кожне слово — з болем і шаною до Тараса.

Він жив і боровся за Україну. Загинув, як Герой — рятуючи побратимів, з вірою в Перемогу.

Сьогодні на сільському кладовищі з’явилася ще одна могила. Та це не просто місце скорботи. Це — святиня. Символ нашої незламності, нашої боротьби й нашої любові до Батьківщини. Ім’я Тараса Кушніра житиме в серцях кожного, хто знає ціну свободи.

ДОВІДКА

Тарас Олексійович Кушнір народився 22 жовтня 1991 року у селі Радянське (нині — Придніпрянське). З дитинства він вирізнявся щирістю, добротою та справедливістю. Тут пройшли його найперші кроки, тут він навчався, пізнавав, що таке любов до рідної землі, до праці, до людей.

Після навчання у Царичанському аграрному ліцеї був призваний до лав ЗСУ, але через стан здоров’я — комісований. Проте не відмовився від служіння Україні — працював водієм у місцевих установах, був потрібним і сумлінним працівником.

Та найбільшою цінністю для Тараса була родина. Він створив сім’ю з коханою Марією, прийняв як рідну її доньку, а згодом у них народився син Матвійко — заради якого він готовий був на все.

Коли російська орда вдертися в Україну, Тарас не вагаючись став на захист Батьківщини. Добровольцем пішов у лави поліцейського батальйону «Лють». Бо знав: якщо не він — то хто? Має нагороду "За оборону Торецька"

12 червня 2025 року під час виконання бойового завдання, рятуючи побратимів, він загинув. Загинув, як жив — віддано, гідно, безстрашно. Його серце зупинилося, але його ім’я звучатиме ще довго — як символ честі, сили духу і нескореності українського народу.