Кобеляцька територіальна громада

Бабаки тут не просто живуть — за словами директора, вони щодня його «чекають на роботі». А роботи в Кобеляцькому «Екопарку» вистачає: нагодувати тварин, почистити вольєри, заготовити дрова, простежити за здоров’ям мешканців і, звісно, прийняти відвідувачів.

На двох гектарах землі, що належать Кобеляцькій міській раді, уже кілька років працює незвичне для громади комунальне підприємство. Тут утримують кілька десятків видів тварин, а вхід для відвідувачів залишається безкоштовним. До Кобеляк приїздять родини з різних куточків Полтавщини, організовані групи з Кременчука та Полтави, а сам «Екопарк» уже включили до туристичного маршруту Кобеляччини.

Що стоїть за цією картинкою, яку бачать відвідувачі? Скільки коштує громаді утримання тварин, хто за ними доглядає і чому невеликий колектив фактично тримається на ентузіазмі людей? Про це розповів директор КП «Екопарк» Сергій Фролов.

47 вольєрів і зимовий будинок

«Екопарк» займає близько двох гектарів поблизу Кобеляк. Основна частина господарства — 47 вольєрів, у яких живуть його мешканці. Але з настанням холодів роботи стає ще більше: тварин, чутливих до низьких температур, переводять до окремого зимового корпусу.

У ньому облаштовано ще 24 вольєри. Приміщення взимку опалюється цілодобово, а температура підтримується на рівні 18–20 °С.

Мешканців тут справді вистачає. Бабаки, нутрії, папуги, барани, кози, коні української породи та поні, лані, страусоподібні, фазани кількох видів. Нещодавно до компанії додався ще й ослик — його придбав особисто директор.

Для відвідувачів це прогулянка й можливість побачити тварин зблизька. Для працівників — щоденна робота без вихідних.

Комунальний «зоопарк» без каси

На перший погляд, «Екопарк» можна було б порівняти з невеликим зоопарком. Але є принципова відмінність: тут немає каси на вході.

Ключовий принцип роботи підприємства — безкоштовне відвідування. За словами Сергія Фролова, «Екопарк» є неприбутковим підприємством і не має права продавати відвідувачам буфетну продукцію і навіть квитки. Тому люди, які приїздять сюди, нерідко привозять частування для тварин із собою — фрукти, овочі, а іноді навіть цукерки.

Останнім часом відвідувачів стало більше. Господарство включили до туристичного маршруту Кобеляччини, сюди почали привозити організовані групи з Кременчука та Полтави. Буває, що приїздять навіть двоповерхові автобуси, у кожному — по 50–60 людей.

Навесні «Екопарк» відвідали голови майже всіх громад Полтавської області. За словами директора, багато хто був здивований тим, що громада повністю бере на себе утримання такого господарства, водночас залишаючи його безкоштовним для людей.

Про Кобеляцький «Екопарк» очільники сусідніх громад уже не раз чули від своїх мешканців. Але одне — почути схвальний відгук, і зовсім інше — побачити все власними очима. Після особистого візиту багато хто переконався: хороша репутація цього місця виникла не на порожньому місці.

1,34 мільйона гривень на рік

За зовнішньою простотою господарства стоять цілком конкретні витрати.

У штаті «Екопарку» — четверо підсобних працівників, ветеринарний лікар і бухгалтер. Річний бюджет підприємства цього року становив близько 1,34 млн грн. Ці гроші витрачають на заробітну плату, корми, електроенергію та інвентар.

Найбільша стаття витрат — зарплати. На оплату праці припадає близько 960 тис. грн.

Ще одна суттєва стаття — корм. Частину потреби допомагають закривати агрофірма «Добробут», інші господарства та фермери. За словами директора, завдяки спонсорській допомозі вдається забезпечувати близько половини потреби в кормах.

Загалом на рік «Екопарку» потрібно близько 25 тонн корму. На момент розмови 13 тонн уже закупили, решту планують придбати пізніше, зокрема розраховуючи на допомогу з нового врожаю.

Тобто навіть у невеликого господарства, яке не бере грошей із відвідувачів, є цілком доросла економіка: зарплати, електроенергія, корми, опалення, ветеринарія та постійні господарські витрати.

Найдорожчий ресурс — люди

Втім, гроші — не єдина проблема.

Одна з найгостріших — нестача робочих рук. Через мобілізацію чоловіків працездатного віку виконувати важку фізичну роботу стає дедалі складніше.

А роботи тут вистачає. Чистити вольєри, доглядати за кіньми та козами, заготовляти дрова — це не та робота, яку можна виконати одним телефонним дзвінком або перекласти на техніку.

Для жінок частина таких завдань фізично непроста. Тому основне навантаження нині лягає на працівників віком 60 років і старше.

А коли рук не вистачає зовсім, допомагають місцеві жителі.

Фактично невелике комунальне господарство тримається не лише на бюджетних коштах, а й на людях, які готові щодня робити свою роботу — а іноді й допомагати понад посадові обов’язки.

Ветеринарія, контроль і одна подряпина

Тварини — це не лише годування та прибирання. Це ще й ветеринарія, документи, щеплення та постійний контроль за їхнім станом.

Формально «Екопарк» перебуває у підпорядкуванні новоствореного управління міської ради, яке виконує контрольну функцію від громади. За словами Сергія Фролова, окремого державного органу контролю саме за таким типом господарства немає. Натомість підприємство співпрацює із санстанцією та ветеринарною службою, які формують графіки оглядів і щеплень.

Під час останньої перевірки у ветлікарні всі тварини пройшли огляд. Котам, собакам і лисицям зробили щеплення проти сказу.

А документи про вакцинацію одного разу стали для директора чи не найважливішим аргументом у неприємній ситуації.

Під час прогулянки одну дитину трохи підряпала тварина. Батько дівчинки виявився співробітником правоохоронних органів і вже за п’ятнадцять хвилин приїхав розібратися в ситуації.

Втім, конфлікту не сталося. Директор одразу показав документи про щеплення. За два тижні батько сам зателефонував і подякував — із дитиною все було добре.

Справа душі, а не професія

Сам Сергій Фролов за фахом — зоотехнік. Не ветеринар і не мисливець. Але частину ветеринарних функцій йому доводиться виконувати самому, спираючись на досвід і самоосвіту.

Каже, любов до тварин у нього ще з дитинства.

Можливо, саме тому до роботи в «Екопарку» він ставиться не зовсім як до звичайної комунальної служби.

Не оминає директор і дискусії про те, чи варто забороняти утримання диких тварин у неволі. Його позиція проста: питання не стільки в самому факті утримання, скільки в умовах, у яких перебуває тварина.

За його словами, за належного догляду деякі тварини в неволі можуть жити довше, ніж у природному середовищі. Як приклад він наводить види, які в природі живуть 14–15 років, а за хороших умов у неволі можуть доживати до 25–30.

Водночас директор визнає: нові вимоги до облаштування вольєрів та організації роботи з дикими тваринами для невеликого господарства можуть стати серйозним викликом. Зокрема, йдеться про вимоги щодо окремого спецодягу та взуття для роботи з дикими видами тварин.

Тому загалом він підтримує посилення контролю, але вважає, що вимоги мають враховувати реальні можливості конкретного господарства.

Чому менше — іноді краще

Як приклад іншої крайності Сергій Фролов згадує Одеський зоопарк, де під час війни утримують понад 1500 тварин різних видів.

Масштаб, за його словами, автоматично означає і величезні витрати на харчування та догляд. І чим більше тварин, тим складніше гарантувати однаково якісні умови для кожної.

Тому його позиція щодо розвитку «Екопарку» доволі прагматична: краще мати менше тварин, але забезпечити їм належний догляд.

Кенгуру, страуси — і знову питання грошей

Планів у директора вистачає. Наступний крок — зробити «Екопарк» ще цікавішим для відвідувачів і поповнити його мешканцями, яких у Кобеляках побачиш не щодня. Серед бажаних новоселів — кенгуру та страуси. Для дітей це могло б стати ще однією причиною приїхати сюди.

Але між мрією про кенгуру і його появою у вольєрі є одна суттєва перепона — гроші.

«Екопарк» не продає квитків і не заробляє на відвідувачах, адже вхід сюди безкоштовний. Тому розвиток господарства залежить від рішень Кобеляцької міської ради. Депутати на чолі з Василем Кіптілим щоразу підтримують необхідне фінансування, даючи можливість підприємству не лише утримувати своїх нинішніх мешканців, а й планувати нових.

Тож, можливо, невдовзі до бабаків, ланей, коней та ослика додадуться ще й кенгуру. І тоді питання «Куди поїхати з дітьми?» для мешканців громади матиме ще одну очевидну відповідь.

Заради тих, хто вперше бачить тварину наживо

Попри всі проблеми, Сергій Фролов говорить про роботу без пафосу. Для нього головний результат — не кількість вольєрів і навіть не кількість відвідувачів.

А діти.

Світ для них давно відкрився через Інтернет. Вони можуть за кілька секунд побачити в телефоні кенгуру, лева чи бабака. Але зовсім інша справа — стояти біля вольєра і дивитися на живу тварину на відстані кількох метрів.

Особливо якщо йдеться про дітей, які виросли в умовах війни та дедалі менше мають можливостей для звичайних дитячих вражень.

Саме дитячі емоції директор називає головним сенсом роботи.

І, можливо, тому тут справді варто бути щодня — навіть тоді, коли це не просто робота, а справа, яка потребує терпіння, фізичних сил і любові до тих, хто сам про себе подбати не може.

А бабаки?

— Вони щодня мене чекають на роботі, — посміхається директор.