Кобеляцька територіальна громада

Сьогодні Кобеляцька громада схилила голови у скорботі, проводжаючи в останню путь захисника України – Вадима Макарова. Хоч він і не був уродженцем нашої громади, цього дня кожен відчув його втрату, як власний біль. Рідні Вадима змушені були залишити рідний дім, зруйнований ворожим обстрілом, та знайшли прихисток у нашому селі Лісне.

Вулиці Кобеляк наповнились тишею та сумом. Жителі, тримаючи в руках квіти, утворили живий коридор шани. Лунали слова вдячності, військові віддали Герою останні почесті, а над містом звучало щемке та непохитне: «Герої не вмирають!».

Вадим Макаров віддав своє життя, захищаючи нашу державу від ворога. Його відвага, незламність і вірність присязі стали прикладом справжнього патріотизму.

Кобеляцька громада висловлює щирі співчуття та слова підтримки родині та близьким Вадима. Ми розуміємо, що жодні слова не зітруть біль втрати, але хочемо, щоб ви знали – ми пам’ятаємо і цінуємо подвиг вашого сина, брата, чоловіка. Його ім’я житиме в серцях тих, заради кого він боровся.

Світла пам’ять і вічна шана Герою!

Довідково: Макаров Вадим Олександрович

Народився 8 вересня 1986 року на Запоріжжі. З дитинства любив землю і працю на ній. Все своє життя він присвятив сільському господарству, працюючи комбайнером. Вадим був тим, хто вмів відчувати рідний край, дбати про врожай і працювати до останньої хвилини, навіть тоді, коли навколо лунали ворожі обстріли.

23 серпня 2024 року він став на захист України, змінивши комбайн на військову форму. 1 грудня 2024 року востаннє зателефонував рідним, сказавши, що йде на завдання. Після цього зв'язок обірвався. Шість довгих і тривожних днів рідні чекали дзвінка від Вадима. Та 6 грудня зателефонували побратими, які повідомили, що Вадим не повернувся із завдання.

Рідна сім’я не втрачала надії, шукала його всюди, направляла всі документи для встановлення особи. І лише 7 серпня 2025 року прийшла важка звістка — Вадима ідентифіковано.

Він був турботливим сином для матері, Наталії Володимирівни, виявляв глибоку повагу й вдячність до свого рідного дядька, Миколи Володимировича, який був йому за батька. Любив бабусю та двоюрідну сестру. Вадим залишив по собі позитивну згадку серед колег завдяки своїм якостям – доброчесності, працьовитості, щирості та відданості.

Він був людиною, на яку завжди можна було покластися – і в мирному житті, і на війні.