Кобеляцька територіальна громада

Український народ має давню і славну історію, а процеси державотворення сягають часів Київської Руси. Тож згадаймо хоча б періоди Київської Руси, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, козацької держави. Це були досить могутні державні утворення, коли закладалися підвалини нашої державності, плекалися національні традиції, діяли органи місцевого врядування, створювалися пам’ятки правової й політичної культури, закріплювалися у свідомості населення наші національні символи. Українці прагнули жити і діяти відповідно до національних традицій та власних законів.

Джерела свідчать, що з названими державними утвореннями рахувалися і в Європі, і в Азії, а королівські родини мали за честь поріднитися з представниками української еліти.

Однак процеси державотворення були перервані у ХVІІІ ст., коли Російська імперія силою та хитрістю окупувала значну територію сучасної України.  

Практично за чотири роки, з 1782 по 1786 рр., Гетьманщина увійшла до складу Росії, перетворившись на одну з багатьох провінцій імперії. Цинічним виглядало те, що реформи здійснювалися за ініціативою імперського центру, але руками української шляхти, представники якої посідали як дворянські виборні, так і призначувані Санкт-Петербургом посади.

Поступово нівелювалися відмінності українських соціальних станів. Козацька старшина з поширенням на неї прав великоросійського дворянства була прийнята до російських владних структур, і на кінець ХVІІІ ст. вона вже далеко не вся була впевненою в необхідності збереження автономії…

У ході Української революції 1917–1921 років українці відродили незалежну державу. Від моменту створення у березні 1917 року Українська Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі підвалини державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування українського війська.

Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці (далі – УНР), проголошеній 20 листопада 1917 року. 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності УНР.

За часів УНР у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.

Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи. Верховна влада належала гетьманові, котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.

Від грудня 1918 року на більшості територій було відновлено УНР на чолі з Директорією. Вона, зокрема ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню. Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію. 22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Ця знакова подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.

У період Другої світової також відбувалися спроби відродження української державності. Так 30 червня 1941 року в будинку «Просвіти» у Львові відбулися народні збори, на які зібралися  представники громадськості міста Львова й околиць, церковні достойники, провідні члени ОУН, учасники визвольного руху. Збори відкрив  перший заступник  Провідника ОУН Ярослав Стецько, який всебічно обґрунтувавши політичну ситуацію, зачитав Акт Відновлення Української Держави. Присутні вислухали оголошення Акту стоячи, одностайно схвалили його та відспівали гімн «Ще не вмерла Україна».

Створення Української повстанської армії (далі – УПА) було цілком логічним продовженням нашої національно-визвольної боротьби. У лавах УПА перебували десятки тисяч вояків (за різними підрахунками до 500 тис. чол.), у тому числі з Наддніпрянщини. Саме у ході повстанської боротьби й було вироблено ідеологію руху, апробовано методи збройного і беззбройного опору.   

Серед провідних борців за державність періоду Другої світової війни значаться чимало представників нашого краю:  Президент УГВР Кирило Осьмак, уродженець Шишак Полтавської губернії, сестри Оксана і Катерина Мешко, ідеолог ОУН Дмитро Андрієвський, уродженець Лохвицького повіту, провідний член ОУН Юрій Артюшенко з Котельви, єпископ Мстислав (у миру Степан Скрипник), Микола Сарма-Соколовський – діяч ОУН), Галина В’юн – співфундаторка Українського Червоного Хреста у Полтаві та ін. Націоналістично-патріотичні і просвітницькі інституції, релігійні громади діяли у цей період у багатьох населених пунктах, вони  виступали проти злочинних тоталітарних режимів.

Згодом гасло боротьби із системою підхопили шістдесятники, дисиденти, представники національно-свідомої української інтелігенції.   

Від 1990 року розпочинається новий етап в історії країни, який характеризується передовсім відкритою боротьбою за владу, за усунення з політичної арени КПРС-КПУ. Ця боротьба швидко переростала рамки стихійності і вже під час виборчих перегонів набула в області організованого та гострого характеру. У березні 1990 року відбулося два тури виборів до Верховної і місцевих рад народних депутатів УРСР. Попри те, що ситуацію у значній мірі контролювали компартійні органи (з 16 обраних народних депутатів від Полтавщини, 7 було представлено першими керівниками партійних та радянських органів), протистояння між офіційними та демократично налаштованими кандидатами було досить високим, особливо у місті Кременчуці.

У ситуації різкого погіршення відносин між союзними регіонами та центром 17 березня 1991 року відбулося проведення т. зв. Всесоюзного референдуму, головна мета якого була в збереженні СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Водночас з референдумом на регіональному рівні було проведення опитування про майбутній статус України. Готували громадську думку органи місцевої влади спільно з партапаратом на всіх рівнях. Найвпливовіша газета краю «Зоря Полтавщини» навіть завела спеціальну рубрику «За суверенну соціалістичну Україну в оновленому союзі».

Тож не дивно, що полтавці у переважній своїй більшості, за підказкою багатотиражних і підконтрольних ЗМІ, висловились за життя у т. зв. оновленому Союзі. Але, незважаючи навіть на такі очікувані владою підсумки було помітно, що ідея суверенності й незалежності України все більше оволодівала народними масами. Ця ідея вже відверто проголошувалася не лише на мітингах, організованих націонал-демократами, а й у середовищі низових ланок самої компартії, де конфронтація щораз посилювалась.

19-21 серпня 1991 року послідовники  твердого комуністичного курсу здійснили у Москві відчайдушну спробу державного перевороту з метою зберегти, наскільки можливо, старий порядок. Заяви лідерів ДКНС свідчили про серйозні наміри заколотників, адже за їх спиною стояли такі могутні сили як КДБ, армія, центральні державні та господарські органи. Крім того, певну підтримку ДКНС отримав і в керівництві КПРС та КПУ. Свою акцію прибічники старого курсу намагалися здійснити напередодні підписання Союзного договору, що передбачав деякі поступки республікам з боку центру.

Та роки гласності не були марними і вже наступного дня 20 серпня в містах Полтавщини з’явилися листівки, де полтавські організації РУХу, УРП, ДемПУ, ПДВУ, партія зелених називали дії ДКНС протизаконними, антинародними та авантюристичними, закликали населення боронити суверенні права України, а 21 серпня дії ДКНС засудили у своєму зверненні ряд депутатів Полтавської міської Ради та ряд керівників районних Рад. Про те, що тоталітарна система відходить у минуле свідчила і лояльність у ці напружені дні місцевих силових структур, які не поспішали виконувати команди з Москви.

Після провалу ДКНС нарешті створився сприятливий момент для утворення власної незалежної держави. Романтичні настрої націонал-демократів, безвихідне становище колишньої партійної номенклатури, прагнення широких мас кращого життя – все це створювало унікальну громадсько-політичну атмосферу. А вже 24 серпня 1991 року республіканський парламент майже одноголосно ухвалив Акт про незалежність України…

Проте і сьогодні, на 33 році нашої незалежності, продовжує тривати запекла боротьба за утвердження нашої державності. Країна-агресор РФ з 2014 року вкотре прагне окупувати українську територію та знищити нашу ідентичність.

Загарбники накривають українську землю вогнем зі зброї, яка здатна випалити все живе, морять холодом і голодом цивільне населення по підвалах, відстрілюють людей на власних подвір’ях, розстрілюють у транспорті. Скидають бомби на лікарні, театри, школи, дитячі садочки. Смолоскипами стоять приватні оселі та Божі храми. На рахунку убивць вже тисячі загиблих страшною смертю – невинно убієнні діти, жінки, старші люди.

Тож героїчна боротьба нашого народу за державність триває. Збройні Сили України, тероборона, центральна і місцева влади, волонтерські об’єднання, до яких долучилися чи не усі краяни, засвідчують сьогодні таку міць і єдність, як це може бути тільки у знаковий для країни час. З нами Правда і Бог! Працюємо і далі задля нашої Великої Перемоги!